Бронцьо не виглядав добре. Стояв біля вітрини м’ясарської крамниці і легко похитував головою.

Мав сумні, сентиментальні очі та широку, навіть надто широку, блюзу. Від п’ятьох хвилин хотів щось сказати і, здавалося, був трохи зворушений. Врешті, так, неначе видав п’ять останніх грошів, зронив слово:

- Ковбаса!..

Я поглянув на Бронця, на ковбасу – і не відчув жодної зміни в його настрої. Бронцьо злетів у зеніт екстази і повторив:

- Правдива ковбаса! Бачиш Найправдивіша!

Цього мені стало досить. Я взяв Бронця за полу широкої блюзи і ми пішли на кінець вулиці. При тому я трохи докірливо сказав:

- Ну, та й що з того, що ковбаса

Бронцьо похилив голову так низько, що я аж здивувався, а його голос був наче відгомоном мого.

- Ну, та й що з того, що ковбаса Ну та й що..

А потім підняв голову й усміхнувся.

- Маєш рацію. Зрештою, я на дієті.

Я зупинився й злякався, що ось-ось обернуся в стовп.

- На дієті

- Так, справді, - і виразно - на дієті!

Бронцьо поглянув на мене співчутливо і розправив груди. Але блюза була заширока, і з його намагань показати свою міцну будову тіла нічого не вийшло, я вдав, що того не помітив, і Бронцьо говорив далі:

- Справді, це може здивувати. Я, артист українського театру – і дієта! Але не такі чуда на світі діються, а те, що я тобі тепер скажу, - найчистіша правда. Це було два тижні тому. Якось одного дня (може, вранці, а може, ні) я відчув, що мені щось недобре. Голова, шлунок, руки, ноги… Увечері один знайомий почастував мене в «Атласі» двома малими пивами. Ну, і я пішов додому. Другого дня було те саме – за винятком пива. На третій день я вирішив піти до лікаря того самого знайомого, що почастував мене пивом , я позичив двадцять грошів на трамвай, купив чотири «раритаси» і подався пішки. Перед дверима прийшло мені на думку, як то лікар видобуде від мене заплату Я подзвонив. За хвилину вийшла молода служниця. Лікар був вдома. Подав мені руку, посадив на стілець і казав зняти сорочку (на щастя, сорочка була на мені щойно третій тиждень і мала лише обірваний правий рукав). Уся парада тривала так з десять хвилин. Лікар обстукав, прикладав вухо, питав про апетит і казав показати язик. Потім подивився на моє кілька днів неголене підборіддя й записав дієту.

Бронцьо сягнув рукою у свою бездонну кишеню і витягнув рівно складену карточку.

- Дивися. Чорним по білому. Читай: «Лежати по обіді дві години». Чи ти можеш уявити собі, як відпочиваю дві години на день І то по обіді і на своєму ліжку Мене мало не розсадило. Я хотів жартівливо покивати лікареві пальцем і пустотливо запитати:

- А в кого цей обід буде

Але я тільки глянув на його заокруглену камізельку, зітхнув і ковтнув слину. Слухай далі: «Два, три рази на день класти на черево сухі компреси». К-о-м-п-р-е-с-и! - і то сухі! Звідки ж я їх візьму А тепер дієта на цілий день: «О годині восьмій вранці чай і сухарики». З цим іще можна дати собі раду. Від чаю можу відмовитись, а замість сухариків – шкоринки хліба, їх можна розм’якшити в теплій воді. «О годині десятій два яйця нам’яко або яєчня й сухарик». Знаєш, коли читаю це дурне речення, просто не знаю, що вибрати. Спершу хочу яєчню, потім хочу яйце і сухарик, а вкінці – одне і друге. Але поки виберу – вже давно по десятій, і лікарська порада втрачає правосильність. «О годині дванадцятій – молоко». З цим маю клопіт. Сире чи підігріте, солодке чи кисле І тому, щоб не пошкодити собі, я не п’ю молока зовсім. «О годині другій рідка кашка з молоком». Так, як для немовляти. На ту годину можу замовити собі манку. Увесь час одне або друге. Найбільше молока. Мабуть, уже ніколи не схочу його пити. А тепер приходить найголловніше. Отже: «По трьох тижнях легке печиво, окрім того двічі на тиждень біле куряче м’ясо з вареною городиною – петрушка, морква, горошок… - або телятина, телячий мозок, часом шинка, мелена полядвиця, овочі…» Як хочеш, можу часом запросити тебе. Ще мені ніколи так добре не велося. Можу тобі дати біле м’ясо або мелену полядвицю, а накінці – телячий мозок і овочі. Як думаєш

Бронцьо дивився мені в очі, і я бачив, як на його обличчя об одинадцятій годині дня лягали вечірні тіні.

- Це все. Але на тому не закінчилося. Лікареві, що задумано поглядав на мене, я сказав, що забув мені записати найважливіше. Він був украй здивований. Тоді я нахилився до нього, так щоб міг чути якнайвиразніше, і сказав:

- Хліба!

А потім ми розійшлися. А радше пішов я, бо він стояв на місці. В передсінку я сказав служниці «цілую руці» і пішов не в ті двері.

Бронцьо м’яко усміхнувся. Делікатно зложив записану кар- точку і сховав у кишеню.

Богдан Нижанківський