Щоденні записи життєвих бачень, думок, подій вже давно стали чи не окремим жанром літератури, на яку останнім часом є читацький запит. В усякому разі так мені бачиться ця сторона письменницької діяльності.

Явище це не нинішнє, щоденники писали і в XIX столітті. Творили художні твори у вигляді щоденників.

Класичним зразком є щоденник Тараса Шевченка, з якого допитливий читач має змогу почерпнути багато цікавого з життя поета.

В принципі, досить і того, що сказано: щоденники – це також література, талановита або не дуже. В більшості випадків (а може, в меншості) досить інтригуюча і цікава. Частіше перша.

Звичайно, щоденник відомої людини цікавіший за такий самий невідомої чи маловідомої. Тут мова йтиме про щоденник людини, добре знаної в літературних та читацьких колах. Адже це – Євген Баран, відомий критик і літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Напевно, щоденник пишуть з якоюсь, відомою лише його автору, метою. Це може бути необхідність зафіксувати життєві події, які мають проминальний характер, а письмо може їх увіковічнити. Може, автору хочеться виявити своє ставлення до людей, фактів тощо або просто поговорити віч-на-віч з безмовним папером, який після спілкування з ним, ручкою заговорить до людей. Зрештою, щоденником ти залишаєш слід після себе для дітей, онуків, грядущих поколінь. Навіть і чужих людей.

В Євгена Барана щоденник має чітку позицію як літературного, про що неоднозначно заявлено у назві «Наодинці з літературою. Щоденникові нотатки, есеї».

У своїй «Замість передмові» автор щиро зізнається: «Наодинці з літературою» – це моя спроба, можливо, остання, залишитися собою. Все-таки я щось робив ці роки і якесь зелене поняття про літературу маю, як би хто не свистів. Одним словом, для мене важливо, аби ти цей мій (звертання до одного із письменників – В. Б.) задум підтримав і зрозумів. Я свідомо уникав літературними, недописував там, де можна було продовжити. Другого Сороки щоденники не потребують. Там я десь у щоденниках наводжу фрагмент листа до Петра Сороки і пояснюю, який тип щоденників мені імпонує. Документально-хронікальний виклад має сенс, коли він по-можливості відвертий. Здається, я цей текст зробив максимально відвертим, і в цьому видається його головна стилістична і змістова інтрига».

Євген Баран власний щоденник веде з 1982 року, фрагменти якого були свого часу опубліковані. В названій книзі опубліковані щоденникові нотатки за 2000-2006 роки і носять вони випадковий характер вибраності часу і місця. Маємо картину життя 20 віку та перших років нового тисячоліття.

Охопленість часова незначна, але є власна думка на певні історичні події, як то Помаранчевий рух 2004 року, вибори до парламенту 2006 року, які мали і політичні, і соціальні зсуви, але життя в Україні для народу корінним чином не змінилося на краще.

У своїй книжці Є. Баран постає в кількох іпостасях: син, батько, чоловік, доцент, читач, письменник, літературний критик. І всюди він одвертий і щирий, без позерства і хизування, а такий як є. І він не приховує свої думки, почування, ставлення до людей, з якими спілкується, події і випадки, що трапляються в череді днів. І з тих днів постає досить яскрава мозаїка буття самого автора, літературного процесу в Україні. Автор вклинює в свої записи окремі штрихи своєї біографії, життя своїх рідних, сімейні радощі, смутки, від чого його розповідь набирає теплого забарвлення, непідробної правди, яка завжди важливіша за всі надумані і штучні розклади, якими так не раз переймалося. Вистачає на сторінках книги драматичної напруги, непоодиноких людських трагедій, як от: загибель Олександра Кривенка, смерть Юрія Гудзя, вбивство Миколи Яновського, відхід від нас Богдана Рокетського.

Чимало місця відведено непересічній події – Помаранчевому руху 2004 року, яка, будучи фіксованою в момент даного буття, у книжці перетворюється в сторінки новітньої історії, літописцем яких виступає Є. Баран. Ось яка лапідарна і ємка інформація оціночного характеру: «відбулася іногурація Ющенка. Треба було бачити Кравчука і Кучму, «старших» ображених братів. З їх вигляду видно, яка далека їм Україна, як вони не можуть зрозуміти все, що вони планомірно нищили, дивним чином ожило і забуяло…»

А ще текст щоденника – це самозвіт читача Є. Барана. Довідуєшся, що він прочитав нові романи Д. Білого, Р. Іваничука, А. Дністрового, С. Процюка, поетичну книгу І. Павлюка. А також читає Толкієна «Володар перснів», В. Єрофєєва «Хороший Сталін».

Він робить висновок, «що суспільство не потребує серйозного читача» і пояснює цим сучасний стан української літератури і читацькі уподобання. Може, воно так, може, інакше, але автор знає те, про що пише, бо сам і є чи не найактивнішим читачем в Україні. За моїми приблизними підрахунками (просто з цікавості), на орбіті книжки Є. Барана обертається понад двісті планет – імен відомих і не дуже відомих людей, більшість яких пізніше будуть зачислені до сонму безсмертних. Інші належатимуть хоча б до тих, кого згадано і в певний спосіб залишили в пам’яті, і вони оживатимуть всякий раз, коли хтось читатиме цю книжку живих і мертвих.

Вже заради навіть цього варто було вести щоденник і його публікувати. Окремий, значно менший розділ книжки складають есеї, яких набралося вже аж (чи) сімнадцять. Більшість з них носять яскраво виражений політичний підтекст, а точніше, є таки відкритим текстом. Інші, як «Шевченко як не свобода», «Dominus Леонід Куненко», «Повертаючись до Франка», як і інші мають більше літературознавчий характер, де переважають візії про значення того чи іншого письменника.

З усього цього виділяється своїм різким (на мою думку, правильно) характером есей «Конкурс омани». Тут все так, знаєте, без завивання у папірці. Цікаво. Коротше, вся книжка цікава і читається як бестер. Крутий бест від Євгена Барана. Одкровення без фатальних пророцтв і наслідків.

Василь БАБІЙ