Я зустрів Бронця, як він ішов вулицею і довбав сірником у зубах. Я трохи здивувався: після чого він так сумлінно вичищував зуби Моє зацікавлення зростало, і я підняв високо брови. Бронцьо тихо сміявся і морщив довгий ніс.

- Дивує тебе, що я довбаю в зубах Я це навмисне. Я сьогодні їв обід – і нехай всі знають.

Бронцьо підняв голову і примружив очі. В ту хвилину мені прийшло на думку, що так, мабуть, виглядав під Австерліцом Наполеон. Хіба з тією різницею, що Бронцьо був більш задоволений.

Потім ми пішли вулицею. Брон-цьо не переставав довбати сірни-ком у зубах, а я не переставав дивуватися. Бо прошу подумати – якби так йому давали щодня обід, то, мабуть, не вистачило б десять коробок сірників. Я це сказав Бронцеві, і він порскнув сміхом:

- Цього ніколи не буде. Звідки я набрав би стільки сірників

Опісля щось згадав. Витріщив на мене очі і стукнув себе пальцем у чоло.

- Знаєш, пригадалася мені одна подія. Тепер вона – купа сміху. Але тоді близько було до сліз. З люті та жалю. Це мені згадалося тепер тому, що я ситий. Якщо хочеш, можеш послухати.

Бронцьо кинув обгрижений сірник на тротуар і ковтнув слину.

- То було в Бучачі. Два тижні ми давали щодругий день виставу, і публіка нас любила (цілком поважно, кожного разу повна заля). Ми, звичайно, реваншувалися, і кожний з нас витискав із себе всі свої артистичні здібності. Одне слово – ідилія! (О Боже, Боже!) Але ж вічно ми не могли сидіти на одному місці. Бо кожний знає, що навіть як гуму постійно натягувати, то вона врешті урветься. І тому ми вирішили переїхати до іншого міста. (Актор у дім – мистецтво в дім!)

Поволі пакували акторські маєтки і брали на борг, де хто міг. Аж (несподівано!) приходить до нас кілька старших громадян:

- Панове, шануючи вашу важку і повну посвяти працю, ми запрошуємо вас на прощальний комерс, на вашу честь.

Ми спершу не хотіли вірити. Дехто з нас навіть перелякався. Комерс! Що воно мало бути Що сталося Я згадав передвоєнні (мова про І Світову війну) медом та молоком текучі часи, і мені в шлунку стало дуже радісно. Молодшим, які щойно вчилися ходити по сцені, директор мусів пояснити:

- Комерс! Це повний стіл їжі й всяких напитків.

Від тієї хвилини всі без вийнятку були в святочному настрої та очікуванні. Про що хто не говорив, то мусів зійти на комерс. Мені він навіть снився.

Того дня, коли мав бути комерс, ми від самого ранку постили. Просто ми боялися, щоб будь-чим не попсувати собі шлунків, бо хто тоді все поїв би

Увечері поставили «Циганку Азу» - і після останньої дії зійшлися в гардеробі. Кожний щось говорив, співав, сперечався, а все це разом, як стукотіння потяга, лунало:

- Комерс – комерс – комерс…

За той час у бічних кімнатах організатори порозставляли столи, накрили білими скатертями і поставили флакони з квітами.

Ми нетерпеливилися. Часом котрийсь цікавий заглядав нишком і звітував:

- О, вже поклали тарілки.

Або:

- Псс!.. Стоїть одна пляшка.

Тоді кожний пхав голову в прочинені двері і притакував:

- Ага!

Вкінці почалося. Один з організаторів комерсу відчинив навстіж двері й широко розкинув руки:

- Прошу, пані й панове!

Нам двічі не треба було говорити. Наввипередки нас тридцятеро грянуло до столів і позасідало, де хто встиг. Очі бігали сюди-туди, як у зайців, що побачили город повний капусти, а уста ковтали слину, як риба повітря, лежачи на сухому березі.

Це все. Скажу коротко: на головнім столі стояла пляшка горілки і полумисок шинки, ковбаси і ще чогось. А в малому кошику тридцять булок. Мені здається, що вони були пронумеровані.

Ми трохи знали бонтон і дозволили, щоб нас припрошували. Соромливішим організатори накладали делікатні порції шинки та ковбаси на тарілки й давали по одній булці. О, українська гостинносте! Чарки вже були налиті, і хто хотів – міг випити відразу, а хто ні – пізніше. На одне виходило: більше горілки не було. А найбільше було квітів, і ми жалкували, що не возимо за собою театральної корови.

Хоч нам було невесело, ми розуміли – здоров’я актора дуже цінне. На порожній шлунок не можна багато їсти. Тому, мабуть, я живу до сьогодні.

Потім ми спокійно розійшлися. Директор подякував панам організаторам, і вони були дуже зворушені. Навіть одному вирвалося:

- Нема за що!

Ідучи з театру, кілька з нас заспівали «Со святими упокой». Бронцьо зупинився.

- Це вже кінець. Маєш сірника

- Маю.

Бронцьо наглив.

- Давай швидко, бо йде мій знайомий. Хай знає…

Застромив сірник у зуби, виплюнув слину і примружив очі.

Богдан Нижанківський