ДОЛЯ І ЧАС

Як пишно квітка лотоса цвіте,
Яка жагуча врода у тюльпана,
Яке в ромашки серце золоте,
Яка троянда горда і духмяна!

Отак жінки: ця – ласка й доброта,
А та ясна і гожа, мов зірниця.
І кличе погляд, і зовуть вуста,
І кожна вабить, наче таємниця.

Од кожної хмелієш без вина,
Але не кожну назовеш судьбою.
Усе –таки на світі є одна,
Яка заступить цілий світ собою.

Щоправда, можна все життя
прожити,
А так оту, єдину, й не зустріти.

* * *
Отак нізащо посварились.
Похмурий муж. Сумна жона.
А за вікном така весна,
Аж солов’ї співать втомились.

Гортає він «Футбол-хокей»,
Вона уткнулась у журнали.
І жаль мені цих двох людей,
Що власне щастя обікрали.

Настане завтра мир і лад,
І, непоступливі і горді,
Вони помиряться, та й годі,
Але не вернеться назад

День, що минає без любові
Через незгоди випадкові.

* * *
Утомлений, повернешся з дороги:
Намаявся, до лиха всяких справ.
Уткнеться кіт довірливо у ноги,
Мурликне радо – видно, що чекав.

Сини й дружина вийдуть
в передпокій,
Візьмуть портфель, приймуть
із рук пальто.
І оповиє душу ніжний спокій,
І ти уже щасливий як ніхто.

* * *
Матері залишаються з нами
І тоді, коли їх нема,
Коли чорна земля і дрімуча пітьма
Пролягає між ними і нами.

Все життя їх – святе для нас.
Біль утрати сумління палить.
Матері переходять у пам’ять –
Не лишають до смерті нас.

Софія Потоцька

Жона, коханка, куртизанка – дивна
Судилася їй слава світова.
І не богиня, і не королівна,
Але на пам’ять здобула права.

Перед її красою на коліна
Ставав смиренно не один владар.
Вона не мала посагу і віна,
Була сама – неоціненний дар.

На честь її – «Софіївка»-перлина.
Од захвату хмеліє голова.
Закохана людина богорівна,
Коли спроможна на такі дива.

Які ж то чари треба жінці мати,
Щоб на такі шедеври надихати!

* * *
Ми збирали яблука в саду,
Дні стояли, скупані в блакиті.
І сказав я, що у цілім світі
Кращої за тебе не знайду.

По світах немало я блукав,
Різних краль набачився багато,
Але й нині повторяю свято:
Кращої за тебе – не стрічав.

* * *
Знову яблуні буйно цвітуть
І лунає знайомий мотив:
Ви мене й не любили, мабуть,
Я ж без вас ні дня не прожив.

Ні, нема за минулим жалю,
Біли цвітом завіяло світ.
Може, я і тепер вас люблю,
Але вам цього знати – не слід.

* * *
Не стрічайтесь із тими, кого
ви любили,
Хто лишився як спомин про юні літа.
Хай святиться вовік та пора
золота,
У якій ви любов свою першу зустріли.

Не стрічайте, паліть за собою
мости.
І забудьте, якщо у вас вистачить
сили.
Все змінилося, ті, кого ждали й
любили.
Подарують не радість, а щем гіркоти.

* * *
Мені з тобою добре як ніколи.
За вікнами осінній дощ шумить.
І коли міг би – зупинив би мить, -
Мені з тобою добре як ніколи.

Мені з тобою добре. Я мовчу.
Боюся словом тишу сполошити.
Але без слів неважко зрозуміти,
Чому з тобою і про що мовчу.

Я вимкну світло, й запалю свічу,
І принесу із саду пізні квіти,
І дощ до ранку буде шепотіти
Святі слова, які я промовчу.

У дитячому будинку

Од болю і сорому світ паленів,
Життя вивергало приховану драму.
Покинуті діти живих матерів
Співали про сонце, і небо, і маму.

І лунко, і дзвінко розносився спів,
І сумно, і гірко було відчувати,
Що жоден з маленьких отих співаків
Не знав і не знатиме, що таке
– мати.

* * *
Двійко дитячих очей
Їх помирити хотіли.
Як вони тоскно синіли –
Двійко дитячих очей!

Він пакував чемодан.
Біла сорочка упала.
- Татку, - дитина сказала, -
Ти не складай чемодан.

Він зупинився на мить.
Ніжно і гірко всміхнувся,
Потім нараз повернувся,
Став нерішучим на мить.

Слово шукав – не знайшов,
Руку поклав на голівку,
Глянув із болем на жінку, -
Рушив, а слів не знайшов.

Клацнули двері за ним,
Жінка услід заридала.
- Мамо, - дитина сказала, -
Не побивайся за ним.

Двійко дитячих очей
Довго журитись не вміли.
Що вони ще розуміли –
Двійко дитячих очей!..

* * *
Запам’ятай мене таким,
Яким себе не пам’ятаю,
Коли шептав тобі: «Кохаю», -
Та був, як травень, молодим.

Я вік не ангелом прожив,
Душа обтяжена гріхами,
Але жагуче до безтями
Лише тебе одну любив.

Тож словом гнівним і лихим
Не поминай мене ніколи,
Коли за вічні видноколи
Відлину вітром голубим.

Із пекла лютого чи раю
Я повторю тобі: «Кохаю».

Микола ЛУКІВ