…Кажуть, що хвалити митця непотрібно, оскільки – це лише приносить йому шкоду. Мовляв, створює навколо нього небажаний ореол недосяжності, погорди, зарозумілості і зазнайства. Що не завжди відповідає дійсності. Бо, насправді, талановиті митці ніколи не зазнаються. Зазнаються лише митці посереднього рівня. Або, якщо хочете, бездари. Істинний талант негодні похитнути чи здолати ані хвала, ані хула…
Та…, що б ми не говорили, тепле, прихильне слово митцеві потрібне. Чи все-таки непотрібне!
З цим, на перший погляд, простим і одночасно непростим запитанням ми звернулись до людини, у високому авторитеті якої, зокрема, в музичному мистецтві і у тому широкому визнанні, яке вона має в ньому, не відмовиш. Це – Віолетта Григорівна Дутчак - відома співачка-бандуристка, кандидат мистецтвознавства, доцент, завідувач кафедри народних інструментів і музичного фольклору Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, член Національної спілки композиторів України, член Національної спілки кобзарів України, лауреат обласних мистецьких премій ім. Марійки Підгірянки та ім. Дениса Січинського, автор чисельних науково-дослідницьких праць з історії розвитку музичного мистецтва, зокрема, бандурного, народної творчості та фольклору.
- Бачите, - каже Віолетта Григорівна, - хвалити митця – правомірно чи не правомірно – все одно, це – створювати йому славу. Попри те, що прихильне, тепле слово йому, безперечно, необхідне. Та на проблему в даному контексті треба дивитись дещо з іншого боку, як той чи інший митець сприймає визнання і славу. Пам’ятаєте, у Павла Тичини є такі слова:
Я дійшов свого зросту і сили,
Я побачив ясне в далині.
Товариство, яке мені діло,
Чи я перший, чи – ні.
А Борис Пастернак писав: «Цель творчества самоотдача. А не шумиха, не успех. Позорно ничего не значить, Быть притчей на устах у всех».
На превеликий жаль, і таке буває. Хоча митця повинен підносити не той світ, у якому він живе, а той світ, який живе у ньому. Однак безнастанне прагнення «бути на плаву», в центрі уваги якраз у тому світі, в якому митець живе, завжди оволодівало й оволодіває переважною більшістю творчих працівників. Правда, з числа тих, котрі вважають себе неперевершеними майстрами, як писав Іван Франко, «в галузі штуки». Що лише завдає шкоди як самому мистецтву, так і його трудівникові. Бо людина іде в мистецтво не заради слави, а щоби принести йому якнайбільше користі.
Це – коли йдеться про людину, наділену творчим талантом…
- Талант дає Бог. Підтримує і розвиває талант важка праця. Хтось з великих сказав: бути митцем – почесна нагорода, одночасно важкий тягар, який під силу тільки наполегливим і трудовитим. «Важко мені орати поле, але мушу, бо хто його за мене виоре», - зізнавався Василь Стефаник. Про те, що він не мав Божого дару, не скажеш. Мав, і ще й який! Все одно творчий успіх до нього легко не приходив. Як не приходив до Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Миколи Леонтовича, Миколи Лисенка, Дениса Січинського… «Працювати, працювати і в праці сконати», - наказував сам собі великий Каменяр. А Ернест Хемінгуей казав: «Писати добре – це писати дуже і дуже важко». Він понад тридцять разів переробляв закінчення роману «Прощавай, зброє». Й теж не скажеш, що великий американець не мав таланту. Наш Іван Чендей у одному зі своїх останніх інтерв’ю констатував, що окремі сторінки твору «Птахи полишають гнізда» переписував по п’ятнадцять разів.
Сказане стосується не лише красного письменства, а всіх видів мистецтва. Славетному Бетховену творити геніальну музику не завадила навіть глухота. «Без музики я ніхто. Й ніхто й ніщо не зможе перешкодити мені її творити», - стояв на своєму композитор. Аналогічних прикладів історія світового мистецтва знає чимало.
Вони, без сумніву, повчальні й гідні наслідування. І все-таки… Скільки сьогодні говорять і пишуть про ті провали, які характеризують розвиток нашої сучасної культури. В тому числі й музичної. Про втрату критеріїв якості, відсутність пріоритетів. Загалом, про фальшування духовних цінностей. Особливо часті нарікання чуємо на низький художній рівень пісенної творчості. Й, погодьтеся, небезпідставно. Якось Заратустра мовив: «Після гарної пісні потрібно довго мовчати». Їй Богу, коли слухаєш окремих виконавців – не те, що хочеться мовчати, а кричати від сорому й розчарування. Просто жах, що діється в словесному матеріалі нинішньої пісенної культури, манері виконання тощо.
- Якщо конкретно вести мову про українську пісенну творчість, то вона має надзвичайно багаті традиції. Українська пісня з давніх-давен славилася чудовою мелодією, глибоким змістом та своїм національним колоритом. Вона завжди була постійним спільником у боротьбі за утвердження наших національно-духовних цінностей. Можна називати десятки імен тих, хто вніс і продовжує вносити свій неоціненний вклад у розвиток української музичної культури. Зокрема, пісенної. Станіслав Людкевич, Кос-Анатольський, Олександр Білаш, Платон Майборода, Ігор Шамо, Ігор Поклад, Степан Сабадаш, Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Анна Гаврилець… Ставлю три крапки, оскільки це далеко не повний перелік невтомних трудівників національного пісенного поля, яке попри всілякі труднощі й негаразди продовжує буяти і зберігати свою привабливу красу і силу.
Істина загальновідома. Кожен вокальний твір від слова до слухача несуть поет-пісняр, композитор і артист-виконавець. У цьому контексті теж можемо називати десятки талановитих поетів-піснярів, композиторів, десятки прекрасних артистів-виконавців, котрі дали пісенній творчості широкі крила, вивівши її на світовий рівень: Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Юрій Рибчинський, Михайло Ткач, Степан Галябарда, Микола Сингаївський, Ярослав Дорошенко, Роман Юзва, Степан Пушик…, Раїса Кириченко, Діана Петриненко, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук, Ніна Матвієнко, Іван Попович, Оксана Білозір, Василь Зінкевич, Михайло Кривень, Володимир Пірус…
Не перечу, прикро стає, коли бачиш, як наше пісенне поле плюндрують графомани. Їх, без жодного перебільшення, ціла армія – малограмотних писак, котрі називають себе поетами, плутаючись у відмінках і закінченнях, наголосах, ритмах і римі, композиторами, не володіючи навіть нотною грамотою. Про так званих співаків-виконавців уже не кажу. Частина з них зовсім не має належних вокальних даних. «Пробиваючись» всілякими способами на естраду, на радіо і телебачення, митці такого штибу лише ганьблять пісню як жанр, а заодно й такі професії, як поет, композитор, співак.
Пам’ятаєте, колись у пресі було розкритиковано пісню Ігоря Поклада на слова Юрія Рибчинського «Ой, летіли дикі гуси», котра, по суті, стала народною. Вірніше, не саму пісню, а тільки її рядок: «Впало пір’я на подвір’я, Закотилось, як повір’я у траву». Мовляв, як може пір’я закотитись як повір’я у траву Порівняно з тими шедеврами, котрі нині заполонили пісенний простір, вищезгаданий рядок, як начебто недоладний, незграбний, малесенька крихтина. «Сину, сину, Ангел мій», - чуємо, як виводить артистка, не підозрюючи, що вслід за автором допускається помилки. Оскільки правильно – ангеле мій. І далі: «Ти добре серце матимеш в житті». Чому в житті, а не в грудях Або: «День народження у тебе. Ти гостям всім посміхнись». На перший погляд, тут, начебто, все гаразд. Але прислухавшись пильніше, не можемо не вловити ту явну мовностилістичну неоковирність, яка ріже слух. Правильніше буде, якщо сказати: «Ти всім гостям посміхнись».
Називаю приклади, взяті з відомих пісень. Якщо ж взяти менш відомі або майже невідомі, то про рівень їхньої елементарної грамотності говорити не доводиться. І все таки…
Нещодавно мені потрапив до рук збірник пісень самодіяльного композитора Віктора Вовка на вірші сучасних українських поетів. Називається збірник «Україно моя барвінкова». Про тексти Ліни Костенко, Любові Забашти, Дмитра Луценка, Василя Симоненка, Бориса Олійника, Володимира Забаштанського та інших знаних майстрів поетичного слова, покладені на музику композитором, не кажу. Тут все гаразд. Що, на жаль, не скажеш про тексти цілого ряду інших авторів. Переважна більшість цих текстів – безлика, невиразна, створена із одноманітних, сяк-так заримованих слів, за безладдям яких ховається сумбурна плутанина думок. І не більше. Беремо першу-ліпшу пісню, запропоновану для виконання.
Світлі хвилі заснули на мить,
Убаюкали вербові гілочки,
А гітара аж стогне, бринить,
Не відрізуй косу, україночко.
Тут навіть комп’ютер «застрайкує», виділяючи червоним русизмом «убаюкали». Про художній рівень двох наступних рядків пісні говорити не доводиться. Як не доводиться і з приводу ось такої «відвертості» ліричної героїні:
Ви сивий чоловік, та де кохання
Охота у вас є, ви ще не дід,
Та не старайтесь, спроби у вас марні,
Бо хочу я об’їхати весь світ…
Вихід у світ пісенних збірників, складених з аналогічних «шедеврів» – не рідкість. Чому не рідкість – знає кожен: маєш гроші, знайшов спонсора і, будь ласка, видавай, скільки хочеш і що хочеш. Біда лише, що отакі «шедеври» доводиться слухати не один раз і не два… Врешті-решт, звикаєш до них, миришся з ними і сприймаєш їх, як належне… недбальство.

Дмитро ЮСИП