Відомий драматург та режисер Рагулі Власідзе у залі бібліотеки національного Прикарпатського університету ім. Стефаника нещодавно презентував перше своє україномовне видання «Провінційне пекло». Після презентації книги з ним спілкувалась кореспондент «Салон+» .

У залі бібліотеки зібралось чимало люду. Презентацією вміло делегує літературознавець Євген Баран. Він бере вступне слово, розповідає про видання. До книжки ввійшли три глибоко-психологічні з домішками екзистенціалізму та символізму п’єси: «Провінційне пекло», «Мертва тиша», «Райський пейзаж». Усі твори об’єднує спільна ідея – поряд з людиною завжди ходить хтось третій, а чи це буде світло, чи темрява – вирішувати кожному.

«Герої Власідзе – зрілі люди, котрим саме час творити, жити повним життям, насолоджуватись успіхом, натомість його герої вже вичерпані, вони відбулися. У драмах такого типу соціум постає як елемент реальності, що протистоїть людській свободі, стає причиною життєвої невлаштованості, – говорить у післямові до видання кандидат філологічних наук Оксана Когут. – Наскрізною постає тема пошуку змісту людського життя, його призначення, зрештою покликання. З нею безпосередньо пов’язана тема смерті...».

Під час презентації Рагулі Власідзе поводить себе щиро та дуже емоційно, активно жестикулює, відповідаючи на запитання. Він просить вибачити його за недосконале володіння українською мовою, час від часу переходить на російську.

Чому вирішили жити, працювати в Україні

– У 1976 році їхав до Угорщини на екскурсію, тоді ще був студентом. По дорозі зупинились у Києві, і я раптово полюбив це місто. Воно дуже енергетично сильне. То перше кохання до України, до Карпат. У духовному плані я з дитинства знаю Україну. У моїй сім’ї усі читали Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. Колись у школі я навіть думав, що Леся Українка то грузинська письменниця. Читав ваших письменників спершу грузинською, потім вже в оригіналі. У рідному місті Хашурі, коли був директором Будинку культури організовував дні, присвячені українській літературі. Всі події в Україні на початку 90-х пройшли крізь мене, пам’ятаю наметові містечка у Тернополі. У 1993 році остаточно вирішив з сім’єю переїхати жити до Києва. Тоді я вже встиг об’їздити західну Україну: Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль. Тоді найбільше любив читати Василя Стуса. Довго ходив під враженням від його творчості. Ця людина близька мені по духу.

Ви задоволені своєю роботою

Насправді я не драматург і не письменник, я – режисер. Просто так себе організовую для написання книги. Колись на замовлення для грузинського Міністерства надзвичайних ситуацій знімав пропагандистські фільми. Та я все намагався зняти як художнє кіно. Насправді у кіно я не маю ні минулого, ні майбутнього, живу тільки теперішнім. Справжнє кіно потребує грошей, не можна просто їх брати, витрачати і щоб потім нічого хорошого не з’явилось.

Вважаєте, що творчість містична справа, чому

У людське життя втручається третє лице. Коли ти не підкоряєшся якійсь світлій силі, що вище над тобою, трапляються дивні речі. Біля нас постійно ходить звір, який тільки чекає, щоб занапастити душу. Якось, коли я ще вчився у Москві, мені наснився сон. Бачив багато церковних куполів. Тоді це запам’ятав особливо, бо я, грузинський хлопець, ніколи не зустрічав таких церков. Та вже як переселився до Києва, гуляв біля Лаври і раптом побачив щось знайоме – то були ті золоті бані, що наснились мені багато років тому. Я сильно злякався, мені аж погано стало.

Над чим працюєте сьогодні

Пишу книгу про провідника Української Повстанської Армії Степана Бандеру. Знаю що це дуже відповідальна річ. Коли вперше побував у музеї Бандери у селі Старий Угринів Калуського району, захопився цією сильною постаттю, почав розпитувати у простих людей про нього. Ідея прийшла якось сама. В українському суспільстві зараз не бачу точних орієнтирів, тому все зародилось спонтанно. Чесно, навіть нічого не планував. Вже потім заспокоїтись не зміг, як вивчав життя Степана Бандери. Спочатку мені стали докоряти друзі, знайомі: «навіщо то тобі, чи ти грантів шукаєш». Скажуть, «напиши про Мао Цзедуна, на тобі мільйон», не буду, бо не сидить у мене в голові та й не люблю. Живу в сучасній Україні, а хочу відтворити минуле.

Чи правда, що ставитимете постановку про Степана Бандеру на основі книги

Коли вона буде, ще не знаю, але в голові уже крутяться ідеї, як воно виглядатиме на сцені, але ще навіть книгу не завершив. Хочу презентувати її до 100-річчя від дня народження Провідника української нації, 1 січня 2009 року. Знаєте, коли на сцені працюватимуть живі люди із власними емоціями, багато питань про Степана Бандеру відпаде. Можливо, постановка буде сюрреалістична і усі герої будуть в одному лиці, бо вояків, що боролись за незалежність України, об’єднувала спільна ідея, настрій.

Анастасія ПЕТРІВ